Щорс — весьма загадочная фигура, ведь до 1935 года имя его почти не упоминалось. А потом оказалось, что «Вторая бригада в составе Богунского и Таращанского полков под командованием Щорса 5 февраля 1919 года освободила Киев от войск буржуазно-националистической Директории», что в марте того же года Щорс «командовал Первой Украинской советской дивизией, а затем — 44-й стрелковой дивизией, оборонявшей Коростенский железнодорожный узел».
Почему только в 1935 году вспомнили о Щорсе? Историки считают, что причиной этому явилась состоявшаяся осенью того года известная встреча Сталина с деятелями культуры. На ней вождь неожиданно обратился к Александру Довженко: «А почему у русского народа есть герой Чапаев и фильм про героя, а вот у украинского народа такого героя нет?» В результате появился фильм «Щорс». К нему была написана песня о том, как «след кровавый стелется по сырой земле». На самом деле никакой след за Щорсом не стелился, никаких особых подвигов он не совершал, к ордену Красной Звезды не представлялся. «Отличился» Щорс тем, что был замечен в махинациях с продовольствием («оприходовал» вагон с хлебом, адресованный голодающему Петрограду). Погиб он, как и сказано в энциклопедиях, 30 августа 1919 года, но вовсе не в бою, а получил пулю в живот от своего же боевого товарища, у которого увел жену. Историки располагают на этот счет неопровержимыми документами.
После 1939 года о Щорсе писали много и взахлеб. Видимо, фильм Александра Довженко был воспринят как подлинно биографический и произвел такое огромное впечатление, что сразу же после выхода картины на экраны многие улицы, фабрики и училища страны были названы именем Щорса. В том числе и киевскую улицу Сурикова переименовали в улицу Щорса. В распоряжении Киевсовета значилось: «Назвать улицу именем Н.Н. Щорса, героя Гражданской войны и полюбившегося всеми трудящимися персонажа фильма «Щорс» режиссера-орденоносца А.П. Довженко».
В эти годы были репрессированы многие подлинные герои Гражданской войны и «появление» Щорса оказалось очень кстати.
В 1940 году начались работы по созданию памятника Щорсу, но помешала война. После войны было окончательно решено его воздвигнуть, но о конной статуе речь тогда еще не шла — рассматривался только пеший вариант (его тогда планировали установить на площади Л. Толстого). Наконец, в 1949 году была утверждена конная статуя Щорса, которую решили установить именно на бульваре Шевченко.
Памятник Щорсу стоит и сегодня, хотя периодически в печати поднимается вопрос о его демонтаже.
Показаны сообщения с ярлыком Бібіковський бульвар. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком Бібіковський бульвар. Показать все сообщения
воскресенье, 23 октября 2011 г.
Памятник графу Алексею Алексеевичу Бобринскому
Один из «первенцев» — памятник графу Алексею Алексеевичу Бобринскому. Он — в числе самых просвещенных и деятельных людей своего времени. Когда австрийский инженер Франц Герстнер предложил в 1835 году построить железную дорогу между Петербургом, Царским Селом и Павловском, то именно граф Алексей Бобринский возглавил это дело, создав акционерную компанию по строительству дороги. И двадцатипятиверстовая трасса была сооружена в кратчайшие сроки.
Граф Бобринский сыграл ведущую роль и в развитии свеклосахарной промышленности всей Российской империи и в первую очередь — Юго-Западного края. Дело в том, что в 1838 году граф по наследству получил местечко Смелу Черкасского уезда Киевской губернии и в считанные годы построил там шесть сахарных заводов и один головной — рафинадный. Заводы графа в Смеле, Грушевке, Яблонивке, Балаклее и Капитоновке являлись не только образцами научно-технической мысли того времени, но и отличались хорошими социально-бытовыми условиями для работающих: при заводах строились больницы, школы для рабочих, библиотеки…
Газета «Киевлянин» писала: «Смелянские заводы — дворцы промышленности, но дворцы, рассчитанные не на внешний эффект, а на удобства выполнения работ. Великая заслуга Бобринского состоит в том, что он горячо был предан делу».
Граф Бобринский прославился еще и тем, что изобрел и усовершенствовал ряд сельскохозяйственных орудий — во всех справочниках по земледелию ХIХ века описаны «плуги Бобринского», «сеялки и распашники Бобринского»…
В 1856 году Бобринский издал «Статистические материалы для истории свеклосахарной промышленности в России», а спустя 12 лет — капитальный труд «О применении системы охранительной и свободной торговли в России». Эта работа цитировалась Фридрихом Энгельсом в «Анти-Дюринге», Карл Маркс в «Капитале» тоже ссылается на труд Бобринского.
Умер граф Бобринский в Смеле 4 октября 1868 года, и через три с половиной года в Киеве ему был поставлен памятник. Его соорудили на пожертвования — вся Россия собирала деньги, чтоб увековечить память выдающегося промышленника и экономиста. Бронзовую статую, на подножии которой были изображены земледельческие орудия и рельсы железной дороги, венчала надпись: «Полезной деятельности графа Алексея Алексеевича Бобринского». Памятник освятили и открыли 6 февраля 1872 года.
А в начале апреля 1919 года вышло постановление горсовета рабочих депутатов: «Не позднее пролетарского праздника 1 Мая снести долой памятники контрреволюции, которые так поганят наш город, передать их на заводы для переплавки на гильзы к снарядам для Красной Армии». В этот страшный список вошла и бронзовая фигура Бобринского. А в 1932 году разобрали и постамент.
Это место пустовало долго, и только 30 апреля 1954 года, в дни празднования 300-летия воссоединения Украины с Россией, здесь был открыт памятник Николаю Щорсу.
Граф Бобринский сыграл ведущую роль и в развитии свеклосахарной промышленности всей Российской империи и в первую очередь — Юго-Западного края. Дело в том, что в 1838 году граф по наследству получил местечко Смелу Черкасского уезда Киевской губернии и в считанные годы построил там шесть сахарных заводов и один головной — рафинадный. Заводы графа в Смеле, Грушевке, Яблонивке, Балаклее и Капитоновке являлись не только образцами научно-технической мысли того времени, но и отличались хорошими социально-бытовыми условиями для работающих: при заводах строились больницы, школы для рабочих, библиотеки…
Газета «Киевлянин» писала: «Смелянские заводы — дворцы промышленности, но дворцы, рассчитанные не на внешний эффект, а на удобства выполнения работ. Великая заслуга Бобринского состоит в том, что он горячо был предан делу».
Граф Бобринский прославился еще и тем, что изобрел и усовершенствовал ряд сельскохозяйственных орудий — во всех справочниках по земледелию ХIХ века описаны «плуги Бобринского», «сеялки и распашники Бобринского»…
В 1856 году Бобринский издал «Статистические материалы для истории свеклосахарной промышленности в России», а спустя 12 лет — капитальный труд «О применении системы охранительной и свободной торговли в России». Эта работа цитировалась Фридрихом Энгельсом в «Анти-Дюринге», Карл Маркс в «Капитале» тоже ссылается на труд Бобринского.
Умер граф Бобринский в Смеле 4 октября 1868 года, и через три с половиной года в Киеве ему был поставлен памятник. Его соорудили на пожертвования — вся Россия собирала деньги, чтоб увековечить память выдающегося промышленника и экономиста. Бронзовую статую, на подножии которой были изображены земледельческие орудия и рельсы железной дороги, венчала надпись: «Полезной деятельности графа Алексея Алексеевича Бобринского». Памятник освятили и открыли 6 февраля 1872 года.
А в начале апреля 1919 года вышло постановление горсовета рабочих депутатов: «Не позднее пролетарского праздника 1 Мая снести долой памятники контрреволюции, которые так поганят наш город, передать их на заводы для переплавки на гильзы к снарядам для Красной Армии». В этот страшный список вошла и бронзовая фигура Бобринского. А в 1932 году разобрали и постамент.
Это место пустовало долго, и только 30 апреля 1954 года, в дни празднования 300-летия воссоединения Украины с Россией, здесь был открыт памятник Николаю Щорсу.
Бибиковский бульвар
Бибиковский бульвар, №4, кв. 7. - адрес местожительмтва Дмитрий Григорьевич Богров (Мордко Гершович)
среда, 19 октября 2011 г.
Яков Бернер
Кирпичный магнат Бернер
Киевские строительные бумы способствовали и развитию производства строительных материалов. В первую очередь, кирпичных заводов, использующих в качестве сырья киевскую глину. Одним из ведущих производителей был Яков Бернер, продукцию которого предпочитал закупать «король подрядчиков» Лев Гинзбург.
Производство кирпичей в то время было преимущественно ручным – месить глину помогали лошади, запряженные в специальные разминальные телеги. Производители говорили, что при машинной формовке кирпичи получаются слишком гладкими и плохо связываются раствором. Но именно низкая себестоимость ручного производства и высокая цена на кирпич позволяла дельцам быстро наживаться. В годы, когда строительство простаивало, кирпичные магнаты сдавали жилплощадь в принадлежащих им доходных домах. Расчет был простой: строительство идет активно – растет цена на кирпич, строительство не ведется – кирпичи падают в цене, однако начинают расти цены на недвижимость. Яков Бернер не был исключением – ему принадлежало несколько домов в центре Киева.
В частности, на пересечении улиц Фундуклеевская (теперь Б.Хмельницкого) и Владимирской, напротив Оперного театра, стояла гостиница «Северная» (сегодня не сохранилась), принадлежащая Бернеру. В 1902-1904 годах рядом с ней Бернер на собственные деньги построил гостиницу «Эрмитаж». На Крещатике у Бернера также имелась недвижимость – дом под №7 и несколько зданий на углу Крещатика и Фундуклеевской (первый разрушен во время Великой отечественной войны, другие – еще до войны, на их месте сегодня находится ЦУМ). Сохранилась личная резиденция предпринимателя – дом в самом начале Бибиковского бульвара (сегодня – бульвар Т.Шевченко, 1). Над карнизом дома все еще можно увидеть инициалы владельца «ЯБ» и дату постройки «1886».
Кирпич с клеймом «Я.БЕРНЕРЪ»
Имея хорошее состояние, Яков Бернер стал значимой фигурой в городе. Он занимал место гласного (депутата) в Городской Думе, при этом использовал должность для получения выгодных заказов на свой кирпич, а также удачных арендных договоров. Незадолго до празднования в 1888 году 900-летия крещения Руси Яков Бернер выступил в Думе с предложением ликвидировать Бессарабский базар и соорудить на его месте храм в честь юбилея. Однако оказалось, что как раз напротив базара у Бернера находилась доходная усадьба, которую торговцы быстро бы превратили в новый рынок. Впрочем, Бернер много жертвовал на разные городские сооружения. Причем в списках пожертвовавших напротив его фамилии всегда стояла самая большая цифра, ведь жертвовал Бернер не рублями, а кирпичами.
Киевские строительные бумы способствовали и развитию производства строительных материалов. В первую очередь, кирпичных заводов, использующих в качестве сырья киевскую глину. Одним из ведущих производителей был Яков Бернер, продукцию которого предпочитал закупать «король подрядчиков» Лев Гинзбург.
Производство кирпичей в то время было преимущественно ручным – месить глину помогали лошади, запряженные в специальные разминальные телеги. Производители говорили, что при машинной формовке кирпичи получаются слишком гладкими и плохо связываются раствором. Но именно низкая себестоимость ручного производства и высокая цена на кирпич позволяла дельцам быстро наживаться. В годы, когда строительство простаивало, кирпичные магнаты сдавали жилплощадь в принадлежащих им доходных домах. Расчет был простой: строительство идет активно – растет цена на кирпич, строительство не ведется – кирпичи падают в цене, однако начинают расти цены на недвижимость. Яков Бернер не был исключением – ему принадлежало несколько домов в центре Киева.
В частности, на пересечении улиц Фундуклеевская (теперь Б.Хмельницкого) и Владимирской, напротив Оперного театра, стояла гостиница «Северная» (сегодня не сохранилась), принадлежащая Бернеру. В 1902-1904 годах рядом с ней Бернер на собственные деньги построил гостиницу «Эрмитаж». На Крещатике у Бернера также имелась недвижимость – дом под №7 и несколько зданий на углу Крещатика и Фундуклеевской (первый разрушен во время Великой отечественной войны, другие – еще до войны, на их месте сегодня находится ЦУМ). Сохранилась личная резиденция предпринимателя – дом в самом начале Бибиковского бульвара (сегодня – бульвар Т.Шевченко, 1). Над карнизом дома все еще можно увидеть инициалы владельца «ЯБ» и дату постройки «1886».
Кирпич с клеймом «Я.БЕРНЕРЪ»
Имея хорошее состояние, Яков Бернер стал значимой фигурой в городе. Он занимал место гласного (депутата) в Городской Думе, при этом использовал должность для получения выгодных заказов на свой кирпич, а также удачных арендных договоров. Незадолго до празднования в 1888 году 900-летия крещения Руси Яков Бернер выступил в Думе с предложением ликвидировать Бессарабский базар и соорудить на его месте храм в честь юбилея. Однако оказалось, что как раз напротив базара у Бернера находилась доходная усадьба, которую торговцы быстро бы превратили в новый рынок. Впрочем, Бернер много жертвовал на разные городские сооружения. Причем в списках пожертвовавших напротив его фамилии всегда стояла самая большая цифра, ведь жертвовал Бернер не рублями, а кирпичами.
среда, 5 октября 2011 г.
Бульвар Тараса Шевченка
вулиця в Шевченківському районі Києва, яка пролягає від Бессарабської площі до площі Перемоги .
Назви вулиці:
Бульварне шосе (уперше згадується в 1834 році);
1850-1869: Бульварна/Університетський бульвар (назва вживалася паралельно);
1869-1919: Бібіковський бульвар;
1941-1943: Ровноерштрассе (Рівненська).
Сучасна назва з 1919 року на честь українського поета, письменника, художника Т. Г. Шевченка.
[ред.]Історія
Бульвар Шевченка як міська вулиця виник у 30-х роках XIX століття (не пізніше 1834 року). Одночасно зі спорудженням на сусідній вулиці Володимирській будівлі Київського університету посеред вулиці було посаджено алею — спершу каштанів, згодом — з 40-х років XIX століття — тополь, що й понині є візитівкою вулиці. Першою кам'яною спорудою був теперішній будинок №25 (колишній будинок арештантських рот), що певний час знаходився поза офіційною межею міста. 1839 року вздовж лівого боку вулиці закладено ботанічний сад — нині Ботанічний сад імені академіка Олександра Фоміна або Старий ботанічний сад.
У 40-х—50-х роках XIX ст. було споруджено будівлі Кадетського корпусу, згодом 1-ї гімназії(1850) — тепер №14; 2-ї гімназії(1856) — тепер №18; а також особняк Сан-Донато, згодом М. Терещенка (1842) — тепер №12. У 1857 року в кінці бульвару, на тодішній межі Києва було зведено Тріумфальні ворота (знаходилися на місці сучасного Повітрофлотського шляхопроводу).
У 60-х роках XIX ст. на Галицькій площі було зведено єдину в історії Києва залізну церкву (з чавунних плит) — церкву Іоана Златоуста.
У цей же час на пустирі між вулицями Гімназичною (нині — Леонтовича) та Святославською (нині — Івана Франка) було закладено фундаменти в будівництво Володимирського собору (зводився 1862 — 1882 року, до 1896 року тривали оздоблювальні роботи та розписи собору). Місце для будівництва було визначено особисто Миколою І (початково собор мав бути зведений навпроти університету, де згодом було розбито теперішній парк ім. Шевченка).
У 70-х — 90-х роках XIX ст.—поч. XX ст. відбувається інтенсивна забудова вулиці: зводяться як особняки (особняк Горецького, згодом Богрова — №4; особняк Шпаковського, згодом М. Терещенка — №8; особняк — №29; особняк І. Терещенка — №34) — так і прибуткові та звичайні житлові будівлі: (№№ 1,3,4,9,11,19,26,31,36,46,48) та громадські — університетська лікарня (1880-і рр. — №17), Комерційний інститут (1906, №22-24) та готелі «Марсель» (№5), «Паласт-Отель» (№7), «Київ» (№28 або 36) і промислові споруди (Тютюнова фабрика, кол. №72, нині проспект Перемоги, №6).
1872 року на стику бульвару та вулиці Безаківської було встановлено пам'ятник О. Бобринському (нині на цьому місці пам'ятник М. Щорсу), 1946 року на початку бульвара встановлено пам'ятник В. Леніну.
До бульвару Тараса Шевченка прилягають вулиці Пушкінська (перетинає), Терещенківська (перетинає), Володимирська (перетинає), Леонтовича, І. Франка, Пирогова, М. Коцюбинського, Симона Петлюри, Чеслава Бєлінського, площа Перемоги .
[ред.]Важливі установи
Вид на фасад і центральний вхід до готелю «Прем'єр-Палас», січень 2009 року
№5-7 Готель «Прем'єр-Палас»
№12 Музей Т. Г. Шевченка (колишній особняк Н.А. Терещенка).
№13 Національний медичний університет ім. О. Богомольця
№17 міська клінічна лікарня №18, колишня клініка Університету
№18 «Укртелеком»
№22-24 Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова
№27 Академія адвокатури України
№26 Шевченківська районна державна адміністрація
№38-40 Центральні залізничні каси
№50-52 Будинок національних творчих колективів України (Академічна капела «Думка», хор ім. Г. Верьовки, капела бандуристів)
[ред.]Будівлі, що становлять історичну цінність, пам'ятки архітектури
№4 (особняк-флігель та фасадний будинок, 1875; 1901)
№5-7 (готель, 1908)
№12 (особняк, 1842)
№14 (кол. гімназія, 1850-1852)
№18 (кол. гімназія, 1856)
№20 (Володимирський собор, 1862-1896)
№22-24 (Комерційне училище, 1906)
№23 (к.19-п.20 ст.)
№31 (житлова будівля, к.19-п.20 ст.)
№34 (особняк, 1874-1875)
№36 (житлова будівля, к.19 ст.)
№46 (житлова будівля, п.20 ст.)
№48 (житлова будівля, 20 ст.), а також будинки №№ 1,3,8,9,13,17,19,23,26,27,27а,29
[ред.]Визначні люди, пов'язані з бульваром Тараса Шевченка
Будинки №№ 8,12,34 належали родині Терещенків. У будівлі 1-ї Гімназії в різний час жили, працювали або навчалися М. Пирогов, В. Вернадський, А. Луначарський, М. Булгаков(навчався 1901 — 1909), К. Паустовський(навчався 1904 - 1912), О. Богомолець, Cерж Лифар. У будівлі 2-ї Гімназії навчалися або працювали П. Чубинський, М. Чалий, І. Сошенко, І. Вернадський, В. Орловський, А. Кримський (навчався 1883 — 1885), Р. Глієр (закінчив 1894), О. Шмідт (закінчив 1909), О. Русов (чоловік С. Русової), підготовчий клас закінчив М. Булгаков. Володимирський собор розписували художники В. Васнецов, М. Нестеров, А. Прахов, М. Помоненко, С. Костенко, В. Котарбінський, брати Свєдомські, М. Врубель. У клініці Університету лікувався М. Коцюбинський. На місці будівлі Комерційного інституту (нині тут Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова)знаходився будиночок, де 1877 року народився поет та художник М. Волошин.
[ред.]Цікаві факти
Алея тополь на бульварі є найдовшою у Європі: довжина близько 1,5 км.
[ред.]Джерела
У Вікіпедії є портал
«Київ»
Веб-енциклопедія Києва. (Умови використання).
Вулиці Києва. Довідник / За редакцією Кудрицького А. В. — Київ: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1995. — 352 с. — ISBN 5-88500-070-0.
Київ: Енциклопедичний довідник / За редакцією Кудрицкого А. В. — Київ: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1981. — 736 с., іл.
Друг О., Малаков Д. «Особняки Києва». К., «КИЙ», 2004.
Бибиковский бульвар, 23 и 27. Історія.
Бульвар Тараса Шевченка, 12. Історія.
Бульвар им.Тараса Шевченко
Назви вулиці:
Бульварне шосе (уперше згадується в 1834 році);
1850-1869: Бульварна/Університетський бульвар (назва вживалася паралельно);
1869-1919: Бібіковський бульвар;
1941-1943: Ровноерштрассе (Рівненська).
Сучасна назва з 1919 року на честь українського поета, письменника, художника Т. Г. Шевченка.
[ред.]Історія
Бульвар Шевченка як міська вулиця виник у 30-х роках XIX століття (не пізніше 1834 року). Одночасно зі спорудженням на сусідній вулиці Володимирській будівлі Київського університету посеред вулиці було посаджено алею — спершу каштанів, згодом — з 40-х років XIX століття — тополь, що й понині є візитівкою вулиці. Першою кам'яною спорудою був теперішній будинок №25 (колишній будинок арештантських рот), що певний час знаходився поза офіційною межею міста. 1839 року вздовж лівого боку вулиці закладено ботанічний сад — нині Ботанічний сад імені академіка Олександра Фоміна або Старий ботанічний сад.
У 40-х—50-х роках XIX ст. було споруджено будівлі Кадетського корпусу, згодом 1-ї гімназії(1850) — тепер №14; 2-ї гімназії(1856) — тепер №18; а також особняк Сан-Донато, згодом М. Терещенка (1842) — тепер №12. У 1857 року в кінці бульвару, на тодішній межі Києва було зведено Тріумфальні ворота (знаходилися на місці сучасного Повітрофлотського шляхопроводу).
У 60-х роках XIX ст. на Галицькій площі було зведено єдину в історії Києва залізну церкву (з чавунних плит) — церкву Іоана Златоуста.
У цей же час на пустирі між вулицями Гімназичною (нині — Леонтовича) та Святославською (нині — Івана Франка) було закладено фундаменти в будівництво Володимирського собору (зводився 1862 — 1882 року, до 1896 року тривали оздоблювальні роботи та розписи собору). Місце для будівництва було визначено особисто Миколою І (початково собор мав бути зведений навпроти університету, де згодом було розбито теперішній парк ім. Шевченка).
У 70-х — 90-х роках XIX ст.—поч. XX ст. відбувається інтенсивна забудова вулиці: зводяться як особняки (особняк Горецького, згодом Богрова — №4; особняк Шпаковського, згодом М. Терещенка — №8; особняк — №29; особняк І. Терещенка — №34) — так і прибуткові та звичайні житлові будівлі: (№№ 1,3,4,9,11,19,26,31,36,46,48) та громадські — університетська лікарня (1880-і рр. — №17), Комерційний інститут (1906, №22-24) та готелі «Марсель» (№5), «Паласт-Отель» (№7), «Київ» (№28 або 36) і промислові споруди (Тютюнова фабрика, кол. №72, нині проспект Перемоги, №6).
1872 року на стику бульвару та вулиці Безаківської було встановлено пам'ятник О. Бобринському (нині на цьому місці пам'ятник М. Щорсу), 1946 року на початку бульвара встановлено пам'ятник В. Леніну.
До бульвару Тараса Шевченка прилягають вулиці Пушкінська (перетинає), Терещенківська (перетинає), Володимирська (перетинає), Леонтовича, І. Франка, Пирогова, М. Коцюбинського, Симона Петлюри, Чеслава Бєлінського, площа Перемоги .
[ред.]Важливі установи
Вид на фасад і центральний вхід до готелю «Прем'єр-Палас», січень 2009 року
№5-7 Готель «Прем'єр-Палас»
№12 Музей Т. Г. Шевченка (колишній особняк Н.А. Терещенка).
№13 Національний медичний університет ім. О. Богомольця
№17 міська клінічна лікарня №18, колишня клініка Університету
№18 «Укртелеком»
№22-24 Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова
№27 Академія адвокатури України
№26 Шевченківська районна державна адміністрація
№38-40 Центральні залізничні каси
№50-52 Будинок національних творчих колективів України (Академічна капела «Думка», хор ім. Г. Верьовки, капела бандуристів)
[ред.]Будівлі, що становлять історичну цінність, пам'ятки архітектури
№4 (особняк-флігель та фасадний будинок, 1875; 1901)
№5-7 (готель, 1908)
№12 (особняк, 1842)
№14 (кол. гімназія, 1850-1852)
№18 (кол. гімназія, 1856)
№20 (Володимирський собор, 1862-1896)
№22-24 (Комерційне училище, 1906)
№23 (к.19-п.20 ст.)
№31 (житлова будівля, к.19-п.20 ст.)
№34 (особняк, 1874-1875)
№36 (житлова будівля, к.19 ст.)
№46 (житлова будівля, п.20 ст.)
№48 (житлова будівля, 20 ст.), а також будинки №№ 1,3,8,9,13,17,19,23,26,27,27а,29
[ред.]Визначні люди, пов'язані з бульваром Тараса Шевченка
Будинки №№ 8,12,34 належали родині Терещенків. У будівлі 1-ї Гімназії в різний час жили, працювали або навчалися М. Пирогов, В. Вернадський, А. Луначарський, М. Булгаков(навчався 1901 — 1909), К. Паустовський(навчався 1904 - 1912), О. Богомолець, Cерж Лифар. У будівлі 2-ї Гімназії навчалися або працювали П. Чубинський, М. Чалий, І. Сошенко, І. Вернадський, В. Орловський, А. Кримський (навчався 1883 — 1885), Р. Глієр (закінчив 1894), О. Шмідт (закінчив 1909), О. Русов (чоловік С. Русової), підготовчий клас закінчив М. Булгаков. Володимирський собор розписували художники В. Васнецов, М. Нестеров, А. Прахов, М. Помоненко, С. Костенко, В. Котарбінський, брати Свєдомські, М. Врубель. У клініці Університету лікувався М. Коцюбинський. На місці будівлі Комерційного інституту (нині тут Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова)знаходився будиночок, де 1877 року народився поет та художник М. Волошин.
[ред.]Цікаві факти
Алея тополь на бульварі є найдовшою у Європі: довжина близько 1,5 км.
[ред.]Джерела
У Вікіпедії є портал
«Київ»
Веб-енциклопедія Києва. (Умови використання).
Вулиці Києва. Довідник / За редакцією Кудрицького А. В. — Київ: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1995. — 352 с. — ISBN 5-88500-070-0.
Київ: Енциклопедичний довідник / За редакцією Кудрицкого А. В. — Київ: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1981. — 736 с., іл.
Друг О., Малаков Д. «Особняки Києва». К., «КИЙ», 2004.
Бибиковский бульвар, 23 и 27. Історія.
Бульвар Тараса Шевченка, 12. Історія.
Бульвар им.Тараса Шевченко
Подписаться на:
Сообщения (Atom)